«Пам’ять  – з вдячністю та смутком»

З нагоди 70-ї річниці Дня вигнання з України фашистських загарбників у Ков’язькому  навчально – виховному  комплексі (загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад) Валківської районної ради Харківської області були проведені заходи: урочиста лінійка,  конкурс малюнків «Перемоги радісної день»,  години спілкування за темами: «Наш край у роки Другої світової війни», «Україна пам’ятає подвиг солдата», перегляд фільмів, присвячених Другій світовій війні, виставка літератури, а також спільний захід шкільної бібліотеки з селищною «Пройшла війна стежками долі», упорядкували  територію біля пам’ятника загиблим воїнам, діти також виготовили  осінні букети з природних матеріалів, відбулося покладання квітів до пам’ятника загиблим воїнам, а також учні – волонтери відвідали інваліда Другої світової війни, учасника бойових дій – Котляра Миколу Мусійовича, який поділився спогадами про роки війни.

З кожним роком на свято Перемоги,  День визволення селища все менше і менше приходить ветеранів. Слід тієї кривавої війни назавжди закарбувався у їхній пам’яті,  про що свідчать детальні розповіді.  Усе,  про що вони тоді мріяли – як найшвидше закінчити  війну, знайти своє кохання і створити власну родину, народити дітей. Вони  мріяли про мирне небо над головою, життя, в якому нема сирен, гуркоту  танків і гармат. Однак не всім усміхнулася доля. Багато хто з  них поліг на полі бою, потонув у непрохідних болотах або загинув у  шпиталях від несумісних з життям поранень. Тому найголовнішим нашим  обов’язком перед тими, хто ще залишився в живих, поважати і пам’ятати їх, а також вчити цьому дітей.

Народився Котляра Миколу Мусійовича 1 травня 1926 року  в смт. Ков’яги Валківського району Харківської області. Мати колгоспниця, батько на той час працював головою селищної ради.

У 1933 році Микола Мусійович пішов до першого класу, де дуже добре навчався. Закінчив 8 класів і поступив до «Рентген технікуму», навіть коли розпочалася війна навчання продовжувалося в підвалі.

Микола Мусійович згадує з болем, як його родину в 1942 році було евакуйовано до  Омської області. Там він  працював мастером на сушилках де зберігається зерно. Не дає йому спокою та ситуація, яка відбувається в країні і він  не зважаючи на свій юний вік, вирішує піти добровольцем на війну.

Закінчив «Колагенську  школу снайперовської підготовки»  ( на той час в країні їх було лише три), а потім був  направлений до Гороховецького табору під Москвою де готував солдат до війни. Микола Мусійович володів знаннями користування  усіх видів зброї на той час.

В 1943 - 1945 роках був командиром відділення 340 -го стрілкового полку. Нагороджений Орденом Червоної Зірки, Орденом за Мужність.

На другому білоруському фронті був тяжко поранений в обидві ноги 28 лютого1945 року, після цього потрапив до Камінобілінського госпіталю де пробув там цілий рік і лише потім повернувся до рідних Ков’яг.

Після війни закінчив вечірню школу  і працював у колгоспі «Червоний господар» до пенсії.

В 1946 році одружився на Лихольот Галині Семенівні, разом подружжя  прожило 65 років.

Не зважаючи на проблеми зі здоров’ям Микола Мусійович захоплювався футболом, лижами, а особливу увагу приділяв мисливству.

В 1953 році коли Микола Мусійович був на полюванні, він знайшов історичну знахідку для нашого селища. Це були уламки літака, а коли став копати глибше зрозумів, що знайшов два льотчики. Вдалося віднайти родину лише одного з льотчиків. Це був Гурьєв Костянтин Ілліч. Три сестри і брат допомогли встановити меморіальну дошку в нашому селищі.

Це лише маленька часточка розповіді, що нам довелося почути від Миколи Мусійовича, адже це наша історія, це фундамент нашого сучасного життя. Нам важко уявити, через що довелося пройти мільйонам людей, що брали участь у тій страшній війні. Та давайте будемо пам’ятати  – з вдячністю та смутком – про те, як рідні нам та зовсім незнайомі  люди віддали своє життя за Батьківщину, волю, світле майбутнє своїх дітей та внуків. Вони щиро сподівалися, що таке горе ніколи не спіткає нас, вони хотіли, щоб війна назавжди лишилася  для нас лише спогадом, легендою, тяжким уроком долі та ніколи – нашою дійсністю. Вони нізащо б не хотіли, щоб ми повторили їхній шлях. Давайте будемо пам’ятати минуле, для того щоб не робити помилок у майбутньому. А Миколі Мусійовичу побажаємо  міцного здоров’я, мирного неба і терпіння.